Лауреат відзнаки О.М. Лазаревського 2002 року Григорій Ізраїльович Айзенштат працював викладачем іноземних мов в середній та вищій школах, педагогічний стаж 37 років, загальний трудовий – 43. Голова правління єврейського товариства «ЛЕБН» — «Жизнь», редактор газети «ЛЕБН». Автор, упорядник і редактор книги «Конотоп. Евреи. Прошлое. Настоящее» (2001).

Корінний конотопець. Народився 24 листопада 1939 рок в будинку, що в Конотопі називають «Палестина». Одного разу, проходячи повз нього, Григорій Ізраїльович показав нам, своїм супутникам, вікно на першому поверсі, за яким була маленька кімната, де він вперше побачив світ і провів дитинство: «Хлібом не наїдався, а книжки читав досхочу…»

Ріс в інтелігентній сім’ї. Батько досконало знав іврит та ідиш, які викладав у єврейський школі, цитував напам’ять Тору (П’ятикнижжя),

Г.І. Айзенштат закінчив СШ № 2, факультет іноземних мов Курського педагогічного інституту за спеціальністю англійська та німецька мови. Відпрацювавши обов’язкові два роки за направленням у селищі Тьоткіно під Курськом, Григорій Ізраїльович повернувся до рідного Конотопа. З 1964 по 1994 р.р. працював учителем німецької мови у школі-інтернаті № 1, за сумісництвом викладав англійську в Конотопському філіалі Харківського політехнічного інституту. Підготував 40 співробітників «Автоматвуглерудпрому» до здачі кандидатського мінімуму з англійської мови. Вже тоді товаришував з місцевими журналістами. У міськрайонній газеті «Радянський прапор» з 1966 року вів рубрику «Шахові цікавинки». Після певної перерви відновив співробітництво з пресою, коли у 1993 році його обрали головою єврейського товариства «ЛЕБН», метою   якого стали: підйом національної свідомості давнього народу, сприяння відродженню культури, релігії, мови, відновлення історичних цінностей, пропаганда ідей інтернаціоналізму, дружби та братерства, підтримка прямих міжнародних контактів, боротьба з проявами національного нігілізму та антисемітизму. З притаманною йому відповідальністю за все і всіх Григорій Ізраїльович поринув у вир нелегкої роботи, в тому числі і з пресою. Його матеріали з народознавства та інформації про діяльність очолюваного ним товариства протягом 1994-го систематично з’являлись в «Конотопському краї». За підсумками року Айзенштат був визнаний лауреатом в числі інших активних громадських кореспондентів газети.

А потім єврейське товариство заснувало власну газету, яку довелось очолити Григорію Ізраїльовичу.

Перший номер газети «ЛЕБН» вийшов 28 грудня 1994 року накладом 1 000 примірників. Логотип видання намалював художник Володимир Борошнєв, а фінансування – на пожертви членів єврейського товариства. Згодом постійну підтримку газета має від Харківського представництва розподільчого комітету «Джойнт», синагоги «Temple Beth Israel» (м. Скоки) і друзів видання, яке читають в Ізраїлі, США, ФРН, Австралії, країнах СНД.

Ерудиція, чудове володіння не тільки іноземними, а й російською, українською мовами, вміння залучити цікавих авторів, знаходити нові теми, неординарні редакторські матеріали, і нарешті, любов до рідного міста, до людей, стали запорукою успіху газети у читачів і колег.

-                     Ми не гонимося за сенсаціями, а пишемо про ті цінності, що успадкували від попередніх поколінь. Розповідаємо про наші святині, традиції, про людей. Ми свідомо не торкаємося політики, але, природньо, давали відсіч антисемітським проявам, коли вони мали місце, — ділиться редактор газети «ЛЕБН». Від першого до найсвіжішого номера ведеться своєрідний літопис єврейської общини у незалежній Україні на стику ХХ і ХХI століть.

Задекларований засновниками газети принцип «Всі люди – брати» став не тільки гаслом, а й змістом цього видання. Для конотопської журналістської спільноти газета «ЛЕБН» виявилась консолідуючим фактором, її сторінки зберігають щирі роздуми щодо загальнолюдських цінностей поетеси, члена Національної спілки письменників України Надії Петренко, поета-журналіста Олександра Резніка, світла йому пам’ять, членів Національної спілки журналістів України Олени Котової, Миколи Пацака, Сергія Стрижака, Миколи Матвійчука, Віктора Пилипенка та інших.

Якщо газета – продукт колективної творчості, то книга – інша справа. Без перебільшення можна сказати, що брошура «Конотоп. Евреи. Прошлое. Настоящее» є унікальним виданням. Ці сторінки історії єврейської общини містять беззаперечні статистичні дані, історичні свідчення, посилання на літературні художні джерела, особисті спогади і враження автора, а старовинні світлини і сучасні фото створюють враження хвилюючого людського документа. Автор воістину вклав у своє творіння і біль, і сльози, і любов.

Конотоп у ХIХ – ХХ століттях був типовим поселенням «черты оседлости» для євреїв. Його соціальна структура визначалась безправ’ям єврейського народу. Але і за таких умов конотопці мали добре організовану єврейську общину, яка терпляче протистояла несприятливим чинникам долі в умовах тоталітаризму. Реальна можливість відродження всіх традицій і мови з’явилась на теренах демократичної України.

Окремі глави присвячені сучасності: «Конотопський общинний центр «Естер» (діє з 10 вересня 1999 р., за висловом автора, «є променем світла для всіх літніх євреїв і є центом общинного життя». Тут працюють гуртки і клуби за інтересами, навчальні та соціальні програми), газета «ЛЕБН», ТV — програма «Але інейнем», ансамбль «Штетл» (нині має статус «народного», є лауреатом фестивалів єврейського мистецтва «Наші свята»).

З душевним трепетом гортаємо сторінки розділу «Пам’ять». Прізвища 349 конотопських воїнів-євреїв, які загинули, вмерли від поранень, пропали без вісті на фронтах Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років (вони занесені до Книги Пам’яті України, т. 5, т.14 Сумська обл., м. Конотоп), фото Героїв Радянського Союзу – командира батальйону Юхима Григоровича Цитовського і підпільниці Надії Терентіївни Волкової. Воїни, котрі загинули при визволенні Конотопа і поховані в братській могилі (423 чоловіка) на Вирівському кладовищі, воїни, що загинули у концтаборі і поховані у братській могилі по вул. Успенсько – Троїцькій, євреї Конотопа, розстріляні фашистами  в роки окупації, фото праведниці миру М.О. Тетері, яка врятувала життя двом єврейським хлопчикам, чию матір розстріляли фашисти. На фото – пам’ятники загиблим. Щороку у День Перемоги керівники і громадськість міста віддають данину шани жертвам Катастрофи. «Хай їм пухом буде земля. А ми повинні пам’ятати, бо поки ми пам’ятаємо, — ми живі»  — це заключна фраза цього розділу.

Упорядник і редактор брошури «Конотоп. Евреи. Прошлое. Настоящее» Г.І. Айзенштат присвятив її онуку Іллі і його одноліткам – нашому майбутньому. «Дуже хочеться вірити, що ця брошура буде не останньою сторінкою в історії колись великої і дружньої єврейської общини Конотопа», — висловлює сподівання автор нарису.

Не можуть бути марними ці надії, якщо з роками не збайдужіти серцем, пронести земними шляхами самим і передати нащадкам твори духу, любов до традицій свого народу, рідної землі. Саме про це вірш «Я – еврейка, крупица народа святого…» і блискуча публіцистична стаття «Навіщо?», які передують історико — інформаційним матеріалам брошури, їх автор – член Національної спілки журналістів України Емілія Айзенштат (донька Григорія Ізраїльовича).

Й наостанок ще один штрих до портрета Г.І. Айзенштата. Його зробила Надія Петренко у своїй статті «Я мудрости училась у евреев»: «Григорий Израильевич – это еще и особый случай фанатичного патриотизма. Недалекие считают такое патологией: сколько возможностей цветущей жизни открывается сейчас для еврея во всех уголках планеты, а этот сидит в своем пылном захолустье. Но все дело в том, что Г.И. Айзенштат объездил много стран. Нюхал много ярких цветов и пробовал не меньше экзотических плодов. А вот лучше хлеба местного, конотопского «разлива» не встречал. Поэтому и захолустье это для него вовсе не захолустье, тем более не пыльное. И я поддерживаю его в этом нерассудочном фанатизме, ибо и мне довелось дышать золотой пылью чужих дорог, но они остались для меня чужими. И никакие финики и манго никогда не заменят мне самого кислого зеленого яблока из моего конотопского сада».

Що ж. Є хороше народне прислів’я: «Де народився, там знадобився». Маємо саме цей випадок і щасливі тим.

Г.А. Ільченко, 

Заслужений журналіст України,

2008 р.