Почула нещодавно запитання, на яке виникла потреба відповісти: «А навіщо це?» Йшлося про доцільність повернення до своїх витоків – тобто відродження єврейських традицій, звичаїв, свят. Для мене це питання не виникало відтоді, як усвідомила, що є єврейкою. А сталося це не одразу, адже знати свою національність і ідентифікувати себе з нею – це різні речі. Завдяки своїй генетичній пам’яті я прагнула і прагну повторювати те, що, незважаючи ні на які гоніння, переслідування і тортури, робили мої пращури. Голос крові підказував мені необхідність не просто пам’ятати, але й відновлювати те, заради чого не боялися йти на смерть прадавні (і не тільки) євреї.

Взагалі, мені здається, що не хочуть звертатися до свого минулого ті люди, які соромляться своєї належності до тієї чи іншої нації за якихось суто суб’єктивних причин (як то виховання, особисті погляди тощо). Тому що в історичному ракурсі об’єктивних підстав євреям для цього немає. Страшно – так, було, але соромно – ніколи.

Це ж євреї дали світові Книгу, яка містить в собі основи загальнолюдської моралі, етичні цінності для всіх і на всі віки.

Завжди знаходилися євреї, які переймали культуру і вірування народів, серед яких вони проживали. Так було і декілька тисячоліть тому – за часів Антиоха IV, траплялося це й за правління російських царів… Але завжди настає хвилина, коли поклик крові, «не тієї, що тече в наших жилах, а тієї, що витекла з них» (яка казав Ю.Тувім), об’єднує спів племінників, до якої б культури вони себе не відносили. Так, не треба обов’язково бути євреєм, щоб жахатися злодіянь біснуватого єфрейтора. Але ж полум’я Голокосту спалило велику частину саме нашого минулого. Воно, це минуле, заважало тим нелюдам. І тому ми повинні існувати не тільки у якості частини населення земної кулі, але й як народ, з’єднаний спільно пролитою кров’ю.

Саме це відчув всесвітньо відомий Стівен Спілберг. Він, який виріс у країні емігрантів, де всі – китайці, італійці, іспанці, євреї – звуться просто американцями, заглибившись у історію другої світової, раптом згадав свої витоки. І зараз заснований ним фонд робить все, щоб страшні спогади тих, хто вижив у цій жахливій Катастрофі, стали надбанням наступних поколінь. Щоб більше не мали права на існування теорії переваги однієї раси чи нації над  іншими. І саме тому треба залишатись євреями, які пам’ятають – хто вони й звідки.

Так, «людина світу» має все: міста і села, країни і континенти… Але немає в неї того місця, куди завжди приходить людина, коли їй погано. У неї немає духовної батьківщини, її національної родини, яка розрадить і буде поруч завжди.

Розумію, що всі ми – люди різних національностей та кольору шкіри, – є лише часткою Всесвіту. Ми живемо у різних країнах, любимо землю, на якій народились, працюємо задля її добробуту.  Нам цікаве духовне й культурне надбання тих, з ким поруч ми співіснуємо, незалежно від їхньої національності… І саме тому, на мій погляд, нам треба інколи оглядатись назад – оглядатися, щоб рухатись вперед.

Емілія АЙЗЕНШТАТ,

член Національної спілки журналістів України