Здається, ніщо не віщувало біди в родині Матвія Яковича Портного. З раннього дитинства, а народився Матвій у с. Цибулеве (тоді Монастирищенського району Вінницької області, а тепер – Черкаської області) 4 червня 1910 року, допомагав татові в його нелегкому ремеслі.

Яків Портной був знаним столяром в окрузі – на замовлення виготовляв меблі. З часом долучився до цього і син Матвій. Хоч він і влаштувався на роботу на місцевий цукровий завод, але ще й допомагав батькові. Після закінчення робітфаку при цукровому заводі в 1930 році Матвій Портной стає студентом Київського харчового інституту, який успішно закінчує в 1935 році. У цьому ж році зустрів і щиро та ніжно покохав дівчину Басю, яка стала його дружиною і люблячою мамою доньки Інни і сина Борі (на фото 1).
Молодий спеціаліст Матвій Портной отримує направлення та їде працювати на Городищенський цукровий завод, куди після завершення навчання приїжджає і дружина. Після строкової служби йому було присвоєно військове звання «лейтенант». То ж із початком військових дій з Фінляндією він був призваний до армії, проте, враховуючи швидкоплинність війни, він безпосередньої участі в ній не брав і повернувся до вже звичної справи.
Життя в родині відбувалося в звичайному для того періоду ритмі. Та для Вітчизни настали тяжкі часи – нацистська Німеччина розпочала війну. Лейтенант Матвій Портной пішов на збірний пункт для направлення в армію, наказавши дружині їхати на схід країни. Перед відбуттям до місця формування дивізії він зміг передати дружині, куди його направляють – у місто Кіров.
Мама з маленькою Інною та ще не народженим сином вирушають однокінною підводою на Схід – в евакуацію.
Уже в Сумській області, розминаючись з військовим формуванням Червоної армії, евакуйовані потрапляють під жорсткий авіаційний наліт німецьких літаків. Лише те, що підвода змогла віддалитися від військової колони в бік, врятувало життя родини Портного. А невдовзі в селі Янківка Охтирського району Сумської області, під розриви ворожих бомб, народився у Матвія і Басі синок. Трапилося це 3 серпня 1941 року.
Невдовзі Бася змогла сісти на потяг, добратися до міста Кірова і знайти чоловіка. А наступного ранку Матвій Портной у складі стрілецького полку відправився на фронт – боронити Вітчизну, дружину та двійко своїх маленьких дітей.
У Кірові Басю мобілізували на будівництво цукрового заводу в місті Абакан Красноярського краю. Там же в лютому 1942 року родина Матвія Портного отримала повідомлення про його загибель 9 січня 1942 року.
Після закінчення війни Бася з дітьми повернулася в м. Городище, де вони поселилися в тій самій квартирі, що жили до війни. Малому Борі, сину Матвія, закарбувалося в пам’яті, що в квартирі, як приїхали, не було нічого. І потім, наче ненароком, у дворі почали з’являтися їхні речі. В один з днів хтось приніс і диван, зроблений Матвієм Яковичем особисто, який слугував синові до 19-літнього віку.
У 1979 році родина, в силу певних обставин, виїхала за кордон. І весь цей час син Матвія Яковича займався пошуками місць, пов’язаних із життям та участю в боях батька. У 2013 році Борис Матвійович вперше зміг покласти квіти на братську могилу в смт Нижній Нагольчик Антрацитівського району Луганської області, де поховано його тата (на фото 2 – дані про загибель та поховання Матвія Портного на сайті «ОБД “Меморіал”»). У 2017 році, через 75 років після загибелі Матвія Портного, на Стелі загиблих працівників Городищенського цукрового заводу біля заводського ставу увічнено пам'ять про громадянина України, чоловіка, батька. Цим самим встановлено 1260-го городищанина та 65-го працівника цукрового заводу, що не повернулися з фронтів Другої світової війни.
Вічна пам'ять Матвію Яковичу Портному та городищанам, загиблим у боротьбі з нацизмом.

Микола Панасенко, 

голова Городищенської міської організації ветеранів України.

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=669786213476009&id=151908775263758