Коли відходять у високість високі люди, яких знав особисто, це не просто трагедія. Ще й неможливість змиритися з втратою на землі, але й віра в те, що кращі потрібні там, угорі. Людина не померла, а просто змінила свій дім.

Редактор єврейської газети «ЛЕБН» Григорій Ізраїльович Айзенштат був втіленням інтелекту, ерудиції, інтелігентності, високої культури, вихованості. Усі ці якості він щедро передав і дочці Емілії, і онуку Іллі, з якими –  разом з дружиною Кларою – крокував обруч до останніх днів. Це був стрижень сім’ї, її оплот і надія. А ще – «бессребреник». Дуже гарне російське слово, що відображає суть цієї людини. Вирісши далеко не в багатстві, Григорій Ізраїльович ніколи не ганявся ні за копійкою, ні за модою. Одягався скромно. Того ж навчав і дочку. Коли Міла збиралася у першу подорож до Ізраїлю, батько дав настанову: «Не накуповуй ніякого непотребу. Привозь нові знання й цікаві враження». Останніми роками всі вільні кошті вкладав у інтелектуальний розвиток онука, зокрема, у книжки, комп’ютерну освіту, вивчення іноземних мов тощо. І мені також подарував дуже цікаву, оригінальну, пізнавальну книжку «Кулінарний мідраш» – симбіоз єврейських національних традицій, дотепних віршів і кулінарних рецептів єврейської кухні.

Заочно знала про Г.І. Айзенштата ще з шістдесятих років минулого століття. Він працював разом з моєю матір’ю Ганною Пантелеймонівною в школі-інтернаті № 1. Вони зображені разом з учителями та учнями на шкільних випускних фото. До речі, у нелегкому педагогічному труді мали іноді свою власну думку на різні речі, але завжди доходили консенсусу на основі інтелектуальних дебатів і здорового глузду. Григорій Ізраїльович захоплювався, що навіть в останній перед виходом на пенсію день моя мама ретельно перевірила всі зошити і, як то кажуть, «підігнала» всю роботу. Як людина порядна й відповідальна він цінував ці риси і в інших.

А познайомив нас із Г. Айзенштатом на початку дев’яностих Еммануїл Фельдман, коли я стала до роботи в газеті «Радянський прапор» (нині «Конотопський край»). Григорій Ізраїльович зайшов тоді з якимось матеріалами (адже завжди співпрацював з нашою газетою, мав активну життєву позицію, і життя міста, яке він самовіддано любив, не проходило повз нього). Відтоді й почалися наші спілкування й творчість. З ініціативи Григорія Ізраїльовича в 90-х роках «Конотопський край» і «ЛЕБН» випускали й спільні, дуже цікаві, номери, котрі розходилися, мов гарячі пиріжки. А одного разу, коли в нашого видання поламався комп’ютер, і це загрожувало зривом виходу чергового номера, назрівав справжній аврал, Григорій Ізраїльович запропонував випустити газету в приміщенні єврейського товариства «ЛЕБН», на його обладнанні. І цим врятував ситуацію. Та ще й організував для голодних «конотопкрайців», котрі працювали в поті чола без обіду, гарячий чай із бутербродами. Хіба проста людяність коштує якихось грошей? Вона – безцінна.

З Григорієм Ізраїльовичем ніколи не бувало нудно. Вражала його ерудиція, від якої я завжди «багатіла». Але насправді нічого дивного в цьому не було. Знання йшли від книг, яким у домі Айзенштатів уже не вистачало місця. Адже накопичувалися вони протягом декількох поколінь, з діда – прадіда. І своїй донечці, і своєму онуку батько й дідусь читав золоті сторінки ледь не з пелюшок. Приміром, «Вітязя в тигровій шкурі» Шота Руставелі маленький Ілюша почув уже в півтора року.

І натхненником багатьох моїх газетних матеріалів і віршів на єврейську тематику був саме Г. Айзенштат. Перелічу лише деякі: «Неофітам Грицьку і Гіршу – по дорозі», «Бабин Яр стукає в серце», «Така символічна назва», «Буде не останньою сторінкою», «Пані Ностальгіє, не давіть у грудях», «Но если при дороге куст…», «Я здесь, и это перст указующий», «Спроможність сказати своє слово», «Пробудіться, сплячі, від сну», «Перепливти дев’ятий вал біди», «Шалом, Ізраїль!», «Г.І. Айзенштат: Культура або є, або її немає», «Конотопські клезмери», «З реальності в реальність – без потрясінь», «Я мудрости училась у евреев», «Дуже доречний прислівник ‘      ‘дуже’’», «Хочу, щоб люди жили по-людськи»…

Остання фраза Г. Айзенштата, сказано в одному з інтерв’ю, мабуть, і була його життєвим кредо. Як життєлюба й гуманіста. Недарма девізом газети «ЛЕБН» став вислів «Все люди – братья!»

Підказав мені Григорій Ізраїльович і теми трьох –  вже історичних – бувальщин: «Небоскреб, шатающийся не от ветра», «Ожидая погони», «Эксгибиционист», які в 1999 році друкувалися в «ЛЕБНі» під псевдонімом Марія Бухбіндер, а потім увійшли до моєї збірки «Коли стрілу нагострить Купідон». Саме від інтелектуального спілкування з Г. Айзенштатом народився й вірш «Ім’я твоїй печалі – безмір», якого на одному диханні було написано влітку 2002 року. А в жовтні 2007 р. разом з іншими поетичними рядками він приніс мені Гран-прі на II Міжнародному конкурсі російськомовної поезії в Ізраїлі «Весь этот мир – как на ладони».

А хто із знайомих Г. Айзенштата не знав про його не показний, не фальшивий, не кон’юнктурний патріотизм? «Знаєш, Надю, – сказав мені одного разу Григорій Ізраїльович, – ось тільки-но був на залізничному вокзалі. Його ремонтують. Саме вкривали блискучою сріблястою бляхою. І, віриш, так мені зробилося радісно й приємно, що моє місто гарнішає, незважаючи ні н які політичні й економічні негаразди. Сьогодні це дуже підняло настрій.» А найулюбленішим місцем була для нього площа Миру, де він любив відпочивати зі всією сім’єю, зустрічатися з друзями і знайомими.

Г. Айзенштат стояв біля витоків єврейського товариства «ЛЕБН», брав найактивнішу участь у його організації, розвитку, поширенні знань про історичні корені єврейства та його сучасний розвиток в усьому світі і в Конотопі, зокрема. Мандрував і до Росії, і до Америки, і до Ізраїлю. Приймав гостей зарубіжних у нашому місті. Збагачувався новими знайомствами. Але ні за які мільйони не залишив би рідного Конотопа, землі, на якій народився, виріс, прожив, скільки було відпущено небесами, і в яку врешті ліг на вічний спочинок.

Так, на жаль, ніщо й ніхто не вічні на цій планеті. Все йде, все минає і краю немає. Але пам’ять людська нічого не забуває: ні доброго, ні злого. Відрадно, що про Григорія Ізраїльовича згадується лише світле, тепле й приємне для душі. Думаю, зі мною погодяться всі, хто знав цю Людину…

Надія ПЕТРЕНКО,

колишній кореспондент «Конотопського краю»,

член Національної спілки письменників України.

22.11.2011, м. Конотоп