Газета «ЛЭБН» однажды писала об этом выдающемся человеке, знавшем двадцать два языка и переводившем с восемнадцати, в том числе и с языка идиш. К тому же, Лукаш — наш земляк: он родился в Сумской области.
А сейчас вышла книга о Миколе Лукаше, которая была презентована на .
Український письменник, драматург Богдан Жолдак презентує книжку «Під зіркою Лукаша» та розповідає про поліглота та унікального українського перекладача Миколу Лукаша.
Він був найбільшим світовим перекладачем
Йому вдавалося робити в перекладі такі чудеса, які до того ніхто не міг створити. Свого «Фауста» Гете писав протягом 60-ти років, він був написаний різностилем, Гете вживав там мат. Всі світові перекладачі це пригладжували, а найстрашніше в цій історії було те, що друга частина містила цілі незрозумілі шматки — там йшлося про якийсь карнавал, шабаші. І німці не могли протлумачити, що їхній великий майстер мав на увазі.
Коли Микола Лукаш переклав цей твір на українську мову (а почав він його перекладати у 12 років), Німецька академія мистецтв і всі філологи нарешті збагнули, що «Фауст» у собі містив, що мав на увазі великий Гете.
Справа в тому, що Лукаш знав 22 мови, перекладав із 18-ти. Він володів таким ареалом лінгвістичних знань, що зміг пройти цими лабіринтами дуже високорозумних текстів. І Європа здригнулася. Більше не існує такого перекладача, який би міг пояснити німцям їхнього класика. Тільки за одним цим прикладом ми можемо говорити про те, що Микола Олексійович є найбільшим світовим перекладачем.
Але його біда полягала в тому, що він перекладав на українську мову. Світ ще й досі не дуже знає Україну, а в 50-ті, коли ще був живий Сталін, що вони знали про Україну? Ця книжка вийшла, німецькі митці звернули на це увагу, але цей факт не був всесвітньо розповсюджений. Ще коли Лукаш був живий і коли його не викинули з друкувальних верстатів, його знала вся Україна. От він перекладає Лорку — всі знали, що книжка вийде. Виходить Лорка – всі біжать по крамницях і розмітають тираж. А коли йому «перекрили кисень» і 12 років нічого не друкували, то його почали забувати.
Микола Лукаш народився 19 грудня 1919 року в Кролевці Сумської області
Уявіть собі, що таке 19-й рік. Це був кошмар, перші голодомори в Україні. І от у таких жахливих умовах народилася дитинка — сім’я не була багатою. Так трапилося, що він народився німий – не міг говорити. Це була трагедія для родини, але потім махнули рукою: «Німий — то й німий». Але його рідний дядько не вірив, що дитина німа. Він йому читав весь час книжки, всі казали: «Та що ти йому читаєш — він же нічого не тямить!» А він каже: «Ні, в нього дуже розумні очі, він все розуміє».
Коли йому виповнилося п’ять років, до Кролевця приїхав циганський табір. Там було дуже яскраво, гамірно — він бігав дивитися. Циганські діти не цуралися його, навпаки – гралися з ним, він із ними затоваришував. Коли цей табір поїхав, маленький Миколка зник із Кролевця. Одні казали, що він сам утік, інші – що його вкрали цигани.
Його не було два роки. Він об’їздив із цими людьми всю Україну. Потім він від них втік і сам повернувся в Кролевець. Сім’я ахнула, коли його побачила. Ще раз ахнула, коли почула, що він блискуче балакає: швидко, дотепно, розумно… Але циганською мовою. Можливо, те що він заговорив циганською – індійською – мовою, створило з нього поліглота.
Він дуже швидко опановував мови. В Кролевці було дуже багато розорених маєтків репресованих інтелігентів і можна було збирати незрозумілі книжки, які були розкидані у пограбованих обійстях. Ці книжки (а там було багато іноземних) Миколка Лукаш і почав читати.
Підпільний гурток «Зелена лампа»
Коли він вступив на історико-філологічний факультет, з однодумцями вони організували напівпідпільний мистецький гурток «Зелена лампа». Одного разу на засіданні цього товариства Микола Лукаш прочитав свій вірш «Собака Сталін». Це був десь 1937-38. Всі перелякалися і сказали: «Це тобі смерть і нам – за те, що були поруч». І Лукаш глибоко задумався про те, як йому жити далі. Тут йому спало на думку, що треба ставати перекладачем, тому що переклади менше цензуруються — не в таких обсягах, як оригінальна українська література.
Лукаш «реставрує» мову, яка існувала в Україні в часи Бокаччо
Він бере ці витерті, знищені слова, в величезному обсязі знову вставляє в обіг. Із 1964 року, коли вийшла ця книжка, всі українські письменники, поети, журналісти почали говорити іншою мовою. Вони побачили безмір і шалене багатство. Цензура програла цей бій одному Лукашеві.
Виступ на захист Дзюби
У цей час Лукаш дуже довго перекладав «Дон Кіхота». Він так вжився в цей образ, а тут раптом Дзюбу, нашого великого мистецтвознавця та літературознавця, забрало КГБ, знаючи, що він хворий на сухоти. Це було вбивство – він би не витримав ніякого терміна. І от як розповідає про це Григорій Кочур (у книзі я опублікував своє ексклюзивне інтерв’ю з ним, де той трохи відкриває початки цієї історії). Приходить до Кочура Лукаш і каже: «От, Дзюбу вбивають. Може, взять та написать в ЦК такого листа, щоб я, Лукаш, одсидів термін замість Дзюби?» А там Дзюбі кидали п’ять років. Той каже: «Та ти що, здурів, невже ти думаєш, що зможеш допомогти Дзюбі?! Навпаки — тільки погіршиш його становище! Це донкіхотство, Миколо». А він і каже Кочуру: «Та я вже одіслав цього листа».
ЦК отримало такого жахливого інтелектуального ляпаса. Це не допомогло звичайно, але Лукаша викинули з друкувальних верстатів, а потім викинули й Кочура – за якісь інші «гріхи». Радянська влада схаменулась, що перекладачі можуть протидіяти цій тоталітарній машині. Ясно, що в Лукаша життя не стало. Почалися провокації, міліція переслідувала, на вулиці арештовували, «шили» хуліганство, пиятику та всяке інше. І ні копійки грошей. Коли Микола Лукаш видавався, мав дуже великі гонорари та роздавав їх. Доходило до смішного: він сидить, перекладає щось, хтось заходить в комунальну квартиру та каже, що він такий-то, йому треба гроші. А Лукаш, не відриваючись, каже: «Візьми в лівій шухляді скільки треба». Багато людей, які цим користувались, почали його якось підтримувати. Коли Лукаш напружено та дуже швидко працював над перекладами, звичайно, стомлювався. Тоді йшов у Печерський парк і «різався» там у доміно. Це дуже дратувало Кочура, він казав: «Що ти витрачаєш час на цих доміношників?» А треба сказати, що серед них було дуже багато ГБ-істів. І гроші, награбовані в нашого народу, Лукаш там відігрував назад. Іноді програвав. Це його, по-перше, підтримувало фізично. По-друге, він якось міг себе застосувати в тих умовах. Все-таки цього було недостатньо, але дуже незвичайні механізми працювали на те, щоб він міг просто фізично існувати. Видавець книжки Леонід Фінберг, очільник видавництва «Дух і Літера», телефоном також розповів Громадському радіо про книжкову новинку та про серію, в якій вона вийшла.
Скорочену текстову версію підготувала Катерина Халецька