Павло  Тичина

Народ єврейський! Славний! Не втішать
тебе я хочу. Кожен хай тут слуха:
в цей час, коли синам твоїм вмирать
прийшлося від фашистського обуха, – 
я хочу силу, силу оспівать –
безсмертну, вічну силу твого духа!

Вона родилась ще давно – тоді,
як був ти нерозсіяним і цілим.
Буяли в тобі сили молоді!
І розцвітав цвітастий шлях, як килим...
Та ось підкрався ворог – і в біді
ти голубом забився сизокрилим.

Ах, голуб, голуб!.. Образ він душі
твоєї був колись...Але як стався 
той злам, коли і ниву й спориші
тобі стоптали й ти не покорявся
врагу, а кинув поклик «сокруши!» –
то образ голуба на сокола змнявся.

О, скільки раз в середньовіччі  ти 
скорятись не хотів ні королеві,
ні героцогам!  Й було не страшно йти,
коли звучали голоси сталеві
і Ібн Габірола з темноти,
і Езри, й Іуди – мужнього Галеві!

А в дев’ятнадцятий суворий вік –
ой, скільки від царів ти настраждався!
«Єврей? – сміялись: – це  ж не чоловік
і не людина». І в колючках слався
твій шлях, – і шлях, здавалось, вже заник...
Аж тут Шолом-Алейхем засміявся!..

Цей сміх, мов нерозгризений горіх,
все на царів котивсь, котивсь... Лиш згодом,
як розкотився він по стежках всіх
далеко й опинився між народом, – 
царі тривогу вдарили. Та тих 
не вбить, в яких життя кипить підсподом...

Але ж на Заході! – твої брати
і сестри  в кігтях звіра-людоїда
ще тяжко мучаться. О, де знайти
тих слів, щоб висловить: яка огида 
проймає нас до нього! Не гніти,
проклятий! Правда встане вогневида!

Вона поборе! Правда вже встає!
І там, де греки, серби і хорвати,
виковується гнів. Вже виграє
сурма для помсти. Доки ж, доки ждати?
Чи  мо хай душогуб усіх уб’є? –
Повстанцям  час до битви вирушати.

Й повстанці йдуть, в стратегії своїй
то появляються, то в ліс зникають...
Кипи, наш  гнів, грозою пломеній
за дике гетто у Європі! Знають
хай німчики,  що є  відплата:  – Стій!
По всьому світу грози наростають...

І ми – під переблиски блискавиць,
під грім тих гроз народів – тяжкість грузу 
з євреїв скинемо. Доволі ниць
лежати їм! Доволі мук і глузу
дурного Гітлера! Залізна міць
підниметься з Радянського Союзу!

Ми чуєм із Європи плач: Рахіль
за дітьми за своїми тужить,  — мати
вбивається... Ах, сльози ці і біль
в віках обвинуваченням звучати
проти німоти будуть! Їй як сіль
в очах єврей. Ну, що на це сказати?

Народ єврейський! Славний! Не втішать
тебе  я хочу. Кожен хай тут слуха:
В цей час, коли синам твоїм вмирать
прийшлося від фашистського обуха, —
я хочу силу, силу оспівать, –
безсмертну, вічну  силу твого духа.

1943