Май 06

Праздник Искусства

st1_a5 мая 2012 года в г. Конотоп после длительного перерыва приехал Полтавский общинный театр «А идише мазл» (режиссер Вячеслав Бурлака). Новый спектакль, который игрался полтавчанами всего лишь во второй раз, поставлен по пьесе З. Сагалова «Танго-33» и рассказывает о судьбе, дружбе и трагедии двух великих режиссеров – украинца Леся Курбаса и еврея Шломо Михоэлса.

Проникновенная, искренняя игра актеров способствовала тому, что полтавчанам в очередной раз удалось подарить своим благодарным зрителям чудо настоящего искусства.

На фото — фрагменты спектакля и благодарные зрители.

 

Читать далее

Май 06

Внесок конотопського лікаря Л.Епштейна в світову медичну науку і практику

В.Г.Нікітін, кандидат медичних наук, м. Конотоп, Україна

Наукові дослідження історії медицини і стану здоров’я населення Конотопщини, проведені нами в 1963 – 2010 роках, дозволили встановити не тільки основні дати, події і факти розвитку медичної допомоги за 350-річний період історії нашого краю, а і довести пріоритети конотопських лікарів в медичній науці і практиці як загальнодержавного, так і світового значення.

Встановлені нами факти спростовують розхоже твердження про те, що наукова діяльність – це «привілей» тих медиків, які працюють в клініках, науково-дослідних установах, інститутських кафедрах і доводять, що навіть в глибокій провінції може працювати лікар з ерудицією і задатками вченого, що в будь-яких умовах можна «творити науку».

Читать далее

Май 06

Фотоприложение/ Photos

1

1. Родители Г.И. Айзенштата:  Ева Залмановна Глозштейн – Айзенштат и Израиль Гиршевич Айзенштат.

 

2

2. В детские годы с сестрами Ниной, Розой, Женей Иткиными и тетей Марией Айзенштат.

 

3

3. Юношество. За одним из любимых занятий. Разбор шахматной партии.

Май 06

«Бессребреник», інтелектуал, патріот

papaКоли відходять у високість високі люди, яких знав особисто, це не просто трагедія. Ще й неможливість змиритися з втратою на землі, але й віра в те, що кращі потрібні там, угорі. Людина не померла, а просто змінила свій дім.

Редактор єврейської газети «ЛЕБН» Григорій Ізраїльович Айзенштат був втіленням інтелекту, ерудиції, інтелігентності, високої культури, вихованості. Усі ці якості він щедро передав і дочці Емілії, і онуку Іллі, з якими –  разом з дружиною Кларою – крокував обруч до останніх днів. Це був стрижень сім’ї, її оплот і надія. А ще – «бессребреник». Дуже гарне російське слово, що відображає суть цієї людини. Вирісши далеко не в багатстві, Григорій Ізраїльович ніколи не ганявся ні за копійкою, ні за модою. Одягався скромно. Того ж навчав і дочку. Коли Міла збиралася у першу подорож до Ізраїлю, батько дав настанову: «Не накуповуй ніякого непотребу. Привозь нові знання й цікаві враження». Останніми роками всі вільні кошті вкладав у інтелектуальний розвиток онука, зокрема, у книжки, комп’ютерну освіту, вивчення іноземних мов тощо. І мені також подарував дуже цікаву, оригінальну, пізнавальну книжку «Кулінарний мідраш» – симбіоз єврейських національних традицій, дотепних віршів і кулінарних рецептів єврейської кухні. Читать далее

Май 05

От редактора

aeg

28 декабря 1994 года вышел первый номер Конотопской еврейской газеты «ЛЭБН». А 5 мая 2012 года (в СССР эта дата была Днем печати) стало отправной точкой для новейшей истории «ЛЭБНа», когда на просторах интернета появился наш сайт. Мы попытаемся продолжать лучшие традиции газеты, девиз которой «Все люди – братья» стал не просто слоганом, а смыслом этого издания.Приглашаем вас продолжать историю «ЛЭБНа» вместе с нами. Ждем ваши статьи, материалы, предложения, ваше видение того, каким нужно быть нашему электронному изданию. Адрес для писем: lebn.konotop@gmail.com

Вы также можете воспользоваться формой обратной связи или гостевой книгой.

С уважением и надеждой на сотрудничество,

Эмилия Айзенштат

Дорогие читатели!

Нашему электронному  изданию всего несколько дней, оно растет «не по дням, а по часам», и я очень благодарна, что друзья газеты  моментально реагируют на  мои личные сообщения и просьбы направлять нам свои статьи и материалы для публикации. Для того, чтобы газета сохраняла свое уникальное лицо, мы ожидаем оригинальные авторские материалы  по самым разным темам.

Мы хотим продолжать рубрики «ЛЭБНа»: «Наши ценности», «Знаменитые евреи», «Чтобы помнили», «Беседы с мудрецом», «Творчество наших читателей».

Обращаюсь к конотопчанам и нашим друзьям, живущим в Израиле, США, Германии, других странах: рассказывайте о своей жизни, делитесь воспоминаниями, впечатлениями.

Нам всем нужно это общение!

                                                                                                                                                                     Искренне ваша,

Эмилия Айзенштат

 

Май 05

Слово дочери

aegНикогда больше – какие привычные и обыденные звуки… – не  услышу, проснувшись утром, жужжание его бритвы…

Никогда больше, выйдя с работы, не увижу его невысокий родной  силуэт на фоне вечереющего неба…

Никогда больше, уезжая в далекие или близкие странствия, не помашу рукой ему, идущему вслед за набирающим движением поездом…

Никогда больше, подходя после долгого утомительного дня к подъезду своего дома, не замечу издали его, полуобернувшегося – в ожидании и нетерпении – навстречу… («Как много места в нашей жизни он, оказывается, занимал. Такая пустота образовалась после его ухода», – отметили соседи.)

Никогда больше не встречу разновозрастной группы оживленно обсуждающих что-то людей – вокруг него, при его активном участии – в каштановой аллее… («Не представляю Конотопа без Айзенштата», – сказал один из друзей.)

Никогда больше не будем идти рядом по такому любимому им Конотопу, говоря обо всем на свете, ожесточенно споря и радостно приходя к общему решению…

Никогда больше не будем вместе плакать перед экраном телевизора, глядя передачу «Жди меня» или слушая рвущие на куски душу песни на идиш…

Никогда больше не будем обсуждать вместе очередной номер его детища – газеты «ЛЭБН», действительно ставшей значительной частью последних пятнадцати лет не только его жизни, но и занявшей достойное место в духовном пространстве читающих на русском языке думающих людей разных национальностей…

Никогда больше не обидимся друг на друга из-за каких-то нестоящих мелочей и не поддержим друг друга в чем-то значительном, для обоих важном...

Никогда больше гости Конотопа, желающие узнать что-то о еврейской истории штетла «из первых уст», не смогут услышать его увлекательные захватывающие майсы – на русском, идиш, украинском, английском … (Мне жаль их, они многое потеряли…)

Отплакала дождями осень – без него; взбодрила морозами, освежила метелями зима – без него; дала слабую надежду весна; разворошила свежие раны своей ранней прохладой еще одна осень… Но…

Навсегда останутся посаженные им деревья, одни из которых просто радуют глаз своей всегда свежей красотой и стройностью, другие дают тень, а третьи делятся с нами своими плодами...

Навсегда останутся плоды его души – в его многочисленных учениках, искренне выражающих свою благодарность и преданность и нам, его семье. Ведь первостепенное значение для него имели не звания в учительской иерархии со всей сопутствующей мишурой, а дети, которых он не просто учил своему предмету. Для них, значительную часть времени проводивших вне стен родных домов, был он другом, советчиком, наставником во всех жизненных вопросах. Даже ребята, жившие около интерната, в котором работал он, помнили его через много лет как человека, учившего их жизни. Для всех находилось у него время, совет, доброе слово…

Навсегда останется он в памяти моих одноклассников отцом, чьей дочери можно

agi

 по-хорошему позавидовать (они говорили это мне через много лет). И для ровесников моего сына он был интересным и приятным собеседником. Ведь его мудрости, остроумия, коммуникабельности и, главное, вмещающей невероятно много души хватало и на молодежь, которая всегда тянулась к нему, и на людей старшего поколения, которые рядом с ним становились значительно моложе, забывая о своих недугах и проблемах.

Навсегда останется он для меня образцом того, каким должен быть Родитель. С того дня, когда забрал меня из роддома,  и всю жизнь – рядом… В детстве – ежедневные походы в книжный магазин с обязательной покупкой книжки, ежедневные два заварных пирожных (съесть я могла только полтора, оставшуюся половину приходилось доедать ему, не любившему сладкое) и маленькая шоколадка (для лучшей работы мозга). Длительные прогулки по всему городу – маршрут продумывался заранее; вначале приходилось везти меня в коляске с одной длинной ручкой, потом, став постарше, я полюбила ходить пешком. Пять лет в любую погоду трижды в неделю водил меня в балетную студию, потом еще               семь – в музыкальную школу. Всегда по возможности провожал – до 10 класса – в школу. Когда ему говорили, что я уже взрослая, отвечал, что это не для меня – ему нужно это общение. Но, конечно же, оно было нужно нам обоим, как, впоследствии, повторилось и с моим сыном – его единственным обожаемым внуком… Его безграничная самоотверженная любовь к семье, до самоотречения – тот идеал, которого я стремлюсь достичь… («Мама, а Бог такой же большой, как наш папа?» – спросила одна маленькая девочка; возможно, ей повезло так же, как и мне…)

Навсегда останется с нами, его семьей, его наследство – наследство человека поистине богатого: мы просто обречены умножать добро вокруг себя, как делал это он. Изо дня в день, из года в год. Каждую минуту. Делая мир вокруг чуть более милосердным. Не ожидая благодарности и вознаграждения – просто потому, что он так чувствовал, что на генном уровне заложил в нас это стремление к справедливости и гармонии в мире, неприятие, противление, борьбу с несправедливостью во всех ее проявлениях. В одной из редакторских колонок он задавался вопросом, сможем ли мы так же, как и один известный в еврейском мире человек, представ в свой час перед Всевышним, на вопрос «Что ты делал на этой земле?» ответить «Был евреем…» Он точно смог…

Навсегда останется ответственность за то, что моя фамилия – Айзенштат. Ведь теперь я – это немного он…

Эмилия Айзенштат

Слово внука

biОсеннее солнце скупо пряталось за хмурящиеся облака, и над городом поднимался ветер, закручивая в вихри опавшую листву, аромат костров и пыль с уставших улиц. Я шел по улице моего города, который стал для меня местом, где я вырос, и стал таким, каким я есть. Сквозь листву липы вырисовывался передо мной дом с аркой посредине. Особый дом с большой историей, частичкой которой являюсь и я. Мой взгляд был прикован к одной двери в стене, ведь я знаю, что за ней скрывается комната в 12 квадратных метров, комната,  в которой жил мой дедушка. Даже через много лет, когда мы туда зашли, он смог мне в точности рассказать, где что находилось, как что стояло в комнате, он помнил все. Вот такой был мой дед – Григорий Израильевич Айзенштат.

Каждый мечтает в своей жизни, чтобы у него был настоящий друг, у кого-то он появляется в школе, у кого-то в институте, а у меня этот друг был всю мою жизнь. И друг этот – мой дедушка. Когда я был маленький, он катал меня в большом игрушечном самосвале, и мне было хорошо и совсем не страшно и всегда весело. Однажды дедушки долго не было, потому что он был в Израиле на семинаре, и вот как-то утром я встал раньше всех и побежал в прихожую, потому что услышал, как он пришел и открывает дверь. А еще помню тяжелые времена, когда деньги у нас были в стране игрушечные – купоны с кучей нулей и никаким валютным весом. И тогда у него было совсем мало денег и поэтому он переживал, что не может мне купить даже игрушку, но тогда он как-то умудрился подарить мне маленький грузовичок, который я никогда в жизни не променял бы и не променяю ни на какие ценности!

Я стал старше, и игрушки изменились, у меня появился велосипед, и дед по утрам учил меня ездить на этой двухколесной махине. А вечером, усевшись в кресле, я слушал, как дед Гриша читает мне «Витязя в тигровой шкуре». К моему стыду, мне было совсем не интересно это произведение, но я всегда слушал то, что читал мне мой Друг, потому что я как-то, наверное, понимал и знал, что то, что он делает, нужно мне.

Через пару лет мы стали играть с ним в шахматы, и это было настоящим событием для меня, и самое интересное было, конечно же, выигрывать. А потом мне наскучило выигрывать и я с серьезностью, которая присуща лишь детям, попросил играть со мной по-честному и обыгрывать. Конечно, Гриша меня послушал с внимательным видом, пару раз выиграл, но потом вернулся к старому! Впоследствии мы с ним уже играли по-честному, а шахматы я полюбил еще тогда, в детстве, когда впервые увидел тарахтящий деревянный ящик в клеточку, от которого интересно пахло загадкой.

Я все свое детство провел именно с дедом, который всегда был рядом и всегда учил меня, это не были поучения – это был личный пример. Как-то в 2001 году нам домой позвонил, теперь уже наш хороший друг, а тогда просто раввин из Америки Майкл Вайнберг. И тогда я с открытым ртом слушал, как говорят на английском и еще ничего не понимал, но уже тогда осознал, что я выучу этот язык так, чтоб дедуля мог мною гордиться. Почему я стал журналистом –  да вновь же из-за него! Много лет я видел, как каждый месяц, каждый день Гриша готовил материалы, получал статьи по почте, выискивал увлекательные информации для газеты, которая была его детищем, газеты под названием «ЛЭБН». Я был с этой газетой на каждом ее этапе, и она мне так же дорога, как и моему деду. Я твердо знаю, что наступит момент, и она будет снова выходить, и будет она такая, какой хотел бы ее видеть мой лучший друг!

Гриша всегда любил, как он говорил, «спокойно нервничать», такой вот был характер у него, да что я говорю, вы прекрасно сами это знаете! Ведь переживал он по каждой мелочи и был всегда обеспокоен далеко не личными вопросами. Пусть не звучит это пафосно, но думал он всегда о евреях города, мечтал о том, как будет все идеально в нашей стране, которую любил. Одной из его любимых фраз была: «Если бы все любили Украину так, как любит ее еврей Айзенштат, то она бы цвела!». А без Конотопа он жизни своей не представлял, хотя видел все прелести заграниц от Америки до Израиля. Конотоп всегда был для дедушки особым местом, здесь каждое место было для него домом, а вокруг были друзья. Мы всегда с ним любили прогуляться по парку, обсудить мир и политику, поговорить на различные темы. У него была такая уникальная особенность – быть всегда в ритме жизни, быть всегда в курсе всего и не отставать от времени, он даже опережал его своими мыслями и идеями…

И вот я иду по своему городу, который уже не тот, что был раньше. В нем все больше незнакомых лиц, и я всегда рад увидеть в толпе знакомое лицо. Я инстинктивно всматриваюсь в аллею в парке, оглядываю сиротливые синие скамейки и понимаю, что зря, ведь не увижу я там уже знакомой фигуры с сигаретой в характерной позе… И не будет уже всех тех счастливых моментов, и шуток его особенных, и разговоров о жизни. Все остается только в каждом из нас, в каждом сердце мы бережно храним частичку него. И я безумно рад, что у меня есть такой лучший друг! Жаль, а так многое хочется рассказывать тебе!..

Илья Безручко

 

Май 05

ЗГАДАЙМО…


«Еще прошу: за то меня любите, что я умру…»

М. Цветаева

Ясного недільного ранку золотої осені, 10 жовтня (10.10.10 – «магічна дата»), зупинилося серце благородної, мудрої, скромної людини Григорія Ізраїльовича Айзенштата. Душу ятрить жаль і проймає сум, розум не може змиритися з непоправною втратою. Поставлено крапку земного життя вірного сина єврейського народу, патріота своєї малої батьківщини – міста Конотопа, у якому існувало таке унікальне явище, як «Палестина», що стала і місцем появи на світ Божий 24 листопада 1939 року в інтелігентній єврейській родині сина Григорія. Йому судилася доля Вчителя, Журналіста і редактора, судилося очолити в роки незалежності України Конотопську єврейську общину…

Біля труни небіжчика у дворі багатоповерхового будинку зійшлося багато людей, щоб провести в останній путь земляка. На те місце, де, за висловом самого Григорія Ізраїльовича, «замислюємося про сенс життя, про стосунки між людьми, про людську пам’ять і слід, що залишаємо після себе на землі».

Читать далее

Май 05

ЗАЛЮБЛЕНИЙ У РІДНИЙ КОНОТОП

Часом доводиться чути твердження, що для слави треба як мінімум жити в столиці. Не вступаючи в серйозну полеміку з прибічниками цього вислову, можна назвати не один десяток відомих людей, які здобули широке визнання, залишаючись мешканцями невеликих містечок. Серед них – редактор конотопської газети, яку читають в Ізраїлі та США, Австралії а Німеччині, не говорячи вже про країни СНД.

Мова йде про Григорія Ізраїльовича Айзенштата, який 24 листопада відзначатиме сімдесятиріччя. Він народився в центрі Конотопа, у будинку, знаному у народі під назвою «Палестина». Через багато десятиліть у міській газеті побачили світ спогади про неповторну атмосферу післявоєнного будинку, сповнені безмежною любов’ю до рідного міста та характерним єврейським гумором.

Хлопець ріс в інтелігентній сім’ї – батько досконало знав іврит та ідиш, які викладав у єврейській школі, цитував напам’ять Тору (П’ятикнижжя). Характерна фраза про дитинство: «Хлібом не наїдався, а книжки читав досхочу…»

Читать далее

Май 05

ЛАУРЕТ ВІДЗНАКИ О.М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО

Лауреат відзнаки О.М. Лазаревського 2002 року Григорій Ізраїльович Айзенштат працював викладачем іноземних мов в середній та вищій школах, педагогічний стаж 37 років, загальний трудовий – 43. Голова правління єврейського товариства «ЛЕБН» — «Жизнь», редактор газети «ЛЕБН». Автор, упорядник і редактор книги «Конотоп. Евреи. Прошлое. Настоящее» (2001).

Корінний конотопець. Народився 24 листопада 1939 рок в будинку, що в Конотопі називають «Палестина». Одного разу, проходячи повз нього, Григорій Ізраїльович показав нам, своїм супутникам, вікно на першому поверсі, за яким була маленька кімната, де він вперше побачив світ і провів дитинство: «Хлібом не наїдався, а книжки читав досхочу…»

Ріс в інтелігентній сім’ї. Батько досконало знав іврит та ідиш, які викладав у єврейський школі, цитував напам’ять Тору (П’ятикнижжя),

Г.І. Айзенштат закінчив СШ № 2, факультет іноземних мов Курського педагогічного інституту за спеціальністю англійська та німецька мови. Відпрацювавши обов’язкові два роки за направленням у селищі Тьоткіно під Курськом, Григорій Ізраїльович повернувся до рідного Конотопа. З 1964 по 1994 р.р. працював учителем німецької мови у школі-інтернаті № 1, за сумісництвом викладав англійську в Конотопському філіалі Харківського політехнічного інституту. Підготував 40 співробітників «Автоматвуглерудпрому» до здачі кандидатського мінімуму з англійської мови. Вже тоді товаришував з місцевими журналістами. У міськрайонній газеті «Радянський прапор» з 1966 року вів рубрику «Шахові цікавинки». Після певної перерви відновив співробітництво з пресою, коли у 1993 році його обрали головою єврейського товариства «ЛЕБН», метою   якого стали: підйом національної свідомості давнього народу, сприяння відродженню культури, релігії, мови, відновлення історичних цінностей, пропаганда ідей інтернаціоналізму, дружби та братерства, підтримка прямих міжнародних контактів, боротьба з проявами національного нігілізму та антисемітизму. З притаманною йому відповідальністю за все і всіх Григорій Ізраїльович поринув у вир нелегкої роботи, в тому числі і з пресою. Його матеріали з народознавства та інформації про діяльність очолюваного ним товариства протягом 1994-го систематично з’являлись в «Конотопському краї». За підсумками року Айзенштат був визнаний лауреатом в числі інших активних громадських кореспондентів газети.
Читать далее

Май 05

Konotop, Ukraine History of the Region, Town, and Jewish Community

By Robert S. Sherins

Vice-president, Polish Genealogy Society of California

March 25, 2004

konotopThere are several versions of the origin of the town named Konotop, (aka Konotip). The exact date of first inhabitation is not known, but the Siveriany Tribe settled there during the middle ages, possibly from the 6th century.

They were involved in agriculture. A second version of the origin dated from the time of the Kievan Rus in the 12th century. Pottery shards of the type made by the Kievan Rus have been discovered in excavations near Konotop, which indicated early Kievan Rus inhabitation of the region. Another version began in the 13th century when the Tatars called the place Konotople because of the swamps, where many invaders had died during the invasion of Russia.

According to the Polish historical version, Konotop was established under Polish rather than Russian rule. Historical documents about the origin of Konotop were discovered in the Archives of Warsaw. Those documents were given to the Konotop museum in 1965. They revealed that Wladislaw IV Vasa, son of King Sigismund III, gave Mikola Cetisotu the regional lands of Konotop, which included the towns of Konotop, Gorodische, and Ezuch, for “services rendered to the Crown.”

Читать далее