общения был русско-украинско-еврейско-белорусский сленг. Жаль только, что не нашлось своего Бабеля, чтобы описать колоритную жизнь в этом уникальном доме.

Можно многое рассказать о том, какой была жизнь более полувека назад. Но что бы я ни рассказывал внуку о прошлом города или его будущем, я ловлю себя на мысли, что мое повествование – это объяснение. Объяснение в любви. В любви к своему городу. Ведь такой была жизнь не только в Конотопе в то время. Но для меня только Конотоп – это город, который всегда со мной. Это город, в котором я родился, и где прошло мое послевоенное детство. Где, кроме родных мне памятников, есть еще один – Мемориал жертвам Холокоста, моим братьям — конотопчанам. Этот город был всегда со мной: когда я находился в многомиллионной Москве или гигантском Чикаго, вечном Иерусалиме или прекрасном Санкт-Петербурге, в Ереване, Варшаве, Киеве… Но только в моем маленьком, загадочном, древнем и таком молодом Конотопе, зеленом и теплом летом, заснеженном и холодном зимой, я чувствую себя дома.

Август 2003 г.

Городской газете

«Конотопський край» — 90 лет!

ВІТАЄ «ЛЕБН»

90 років! І більше, ніж половину цього часу – 50 років – я знаю про неї. З задоволенням спілкувався і спілкуюсь з нею, бачу її здобутки і вади; їй були раді ще мої батьки, тепер про неї знає моя донька. Хочу, щоб і мій онук не був байдужим до неї. Я пам’ятаю її ще тоді, коли вона, за означенням класика, була «колективним пропагандистом і агітатором» з девізом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» і виходила накладом в 25 тисяч примірників 4 рази на тиждень.

Вона – це наша міська газета, літописець життя багатьох поколінь рідного міста «Конотопський край». Про неї, здається, я міг би розповідати без кінця багато чого цікавого та корисного, але хочу зупинитися лише на спогадах про тих, хто її творив, кого знав, з ким спілкувався і співпрацював. Одних, на жаль, нема, а інші – далеко.