пам’ятники загиблим. Щороку у День Перемоги керівники і громадськість міста віддають данину шани жертвам Катастрофи. «Хай їм пухом буде земля. А ми повинні пам’ятати, бо поки ми пам’ятаємо, — ми живі»  — це заключна фраза цього розділу.

Упорядник і редактор брошури «Конотоп. Евреи. Прошлое. Настоящее» Г.І. Айзенштат присвятив її онуку Іллі і його одноліткам – нашому майбутньому. «Дуже хочеться вірити, що ця брошура буде не останньою сторінкою в історії колись великої і дружньої єврейської общини Конотопа», — висловлює сподівання автор нарису.

Не можуть бути марними ці надії, якщо з роками не збайдужіти серцем, пронести земними шляхами самим і передати нащадкам твори духу, любов до традицій свого народу, рідної землі. Саме про це вірш «Я – еврейка, крупица народа святого…» і блискуча публіцистична стаття «Навіщо?», які передують історико — інформаційним матеріалам брошури, їх автор – член Національної спілки журналістів України Емілія Айзенштат (донька Григорія Ізраїльовича).

Й наостанок ще один штрих до портрета Г.І. Айзенштата. Його зробила Надія Петренко у своїй статті «Я мудрости училась у евреев»: «Григорий Израильевич – это еще и особый случай фанатичного патриотизма. Недалекие считают такое патологией: сколько возможностей цветущей жизни открывается сейчас для еврея во всех уголках планеты, а этот сидит в своем пыльном захолустье. Но все дело в том, что Г.И. Айзенштат объездил много стран. Нюхал много ярких цветов и пробовал не меньше экзотических плодов. А вот лучше хлеба местного, конотопского «разлива» не встречал. Поэтому и захолустье это для него вовсе не захолустье, тем более не пыльное. И я поддерживаю его в этом нерассудочном фанатизме, ибо и мне довелось дышать золотой пылью чужих дорог, но они остались для меня чужими. И никакие финики и манго никогда не заменят мне самого кислого зеленого яблока из моего конотопского сада».

Що ж. Є хороше народне прислів’я: «Де народився, там знадобився». Маємо саме цей випадок і щасливі тим.

Г.А. Ільченко,

Заслужений журналіст України,

2008 р.